Оксана Пекун: Народна пісня є нашим генетичним кодом!

Популярна ведуча музичної програми для всіх поколінь «Фольк-music», що виходить на Першому національному телеканалі з 2008 року, народна артистка України, співачка, яка підкорює серця своїм співом. Знайомтесь – Оксана ПЕКУН, жінка, яка знається на справжній автентичній музиці, відроджує український етнос та надає нового життя народним пісням з усіх куточків України.

– Оксано, ви вокалістка та ведуча телевізійної програми. Але чого більше?

– Справа в тому, що взагалі я за фахом учитель музики і навіть трошки попрацювала в школі. Але мене тягнуло на сцену. У мене потужний вокал, я хочу співати, і сцена для мене в пріоритеті. Ведучою я стала після багатьох років своєї сольної кар’єри. Я досягла певних висот, статусу, була вже заслуженою артисткою України та об’їздила всю країну. У мене були сольні концерти в палаці «Україна», різні програми, які дали мені статус популярної естрадної співачки. І вже в тому статусі мене запросили провести програму на телебаченні. Перша моя спроба була в 1998 році – на ІСТV була така музично-розважальна програма «Соло нового сезону», де я була ведучою.

– Сподобалось?

– Воно-то сподобалось, але було дуже важко. Мені взагалі в житті подобається робити якісь експерименти: у співочій кар’єрі виконувати джаз або співати в роковому стилі, пробувати різні моменти, як-от телебачення. Потім була ще одна передача, така проста й традиційна, де я читала листи та вітала з днем народження, ювілеями. Мене взяли туди на Перший національний, бо в мене така харизма доброї людини, я вмію красиво сказати теплі слова. А у 2008 році наш керівник запропонувала зробити фольковий проект, тому що дуже мало було народної творчості на телебаченні. Взагалі про українську культуру дуже мало розказували, були якісь сюжети, але конкретної пов’язаної з фольком програми не було. Було вирішено зробити таку оригінальну музично-розважальну програму – «Фольк-music».

– Хто її автор?

– Автором та продюсером став Володимир Коваленко. Він цю ідею розвинув, бо на початку було все лаконічно: ми брали народну пісню та давали її відомим співакам, які її переспівували, а далі йшов сюжет про містечко або село, де жили люди. Це було, як то кажуть, без обгорточки. З часом воно обростало та обростало, почалися розмови з людьми, ми стали розшукувати якісь цікавинки.

– Я так розумію, що ви брали пісню з якогось регіону, приїжджали туди та все, що є навколо цієї пісні, знімали. А можна з подробицями?

– Наприклад, ми приїжджаємо в село, і там є колектив, котрому вже 50 років, і вони співають ще з радянських часів. Вони розказують, що колись їх було 100 чоловік, вони все робили разом, але з часом воно все якось розпалося, залишилось 10 чоловік – той кістяк, який був з самого початку. І ми розказуємо про тих людей, яку долю вони пережили, чим займалися або не займалися; може, є якась майстриня, що сама робить цікаві речі, чи ще щось. Це те, що стосується самих людей. А ще ми слухаємо пісні, які вони співають. Узагалі ми чуємо багато пісень. За стільки років ми забагато знайшли й видали в ефір – у нас лежать тисячі пісень. Усе це я записую, збираю та привожу до Києва. Потім відслуховую та роздаю нашим популярним виконавцям, сучасним або оперним, – різножанрові у нас переспівувачі.

– Ви самі співали ті пісні?

– Авжеж, і не раз. Я вам скажу, що в мене як у співачки поповнився репертуар на цілий альбом. Чим підкупає народна пісня? Вона натуральна, має дуже прості та дохідливі слова. Коли співається, що йшла через річку та зустріла коханого, то ця одна фраза така, що буде розкрито все!

– Тобто розкрито все? Манерою співу, інтонацією?

– Зрозумілими словами та простою мелодією.

– А чому ж народна пісня так торкає, коли все просто?

– Тому що вона написана дуже багато років тому. І написана не надумано. Я думаю, що пісні писалися так: раніше у людей не було телевізорів, вони збиралися разом, щоб щось в’язати, шити. Це називалось досвітки або вечорниці. Жінки збиралися між собою, а мужики були по шинках. Кожна щось розказувала, якусь історію – про будь-що, а потім про кохання пішло. Усе, готова пісня. Якщо то чоловіче кохання, то було якось так: «Гуляв я три роки, не знав я мороки, та й зустрів своє кохання». Уся життєва інформація закладена в наших піснях, а також історична. Уся історія українського народу викладена в піснях.

– Тобто то є наш національний код у піснях?

– Це є наш генетичний код, наше минуле. Зберігаючи це, ми можемо передавати важливу інформацію. Дехто вважає, що народна пісня – це несучасно, непопулярно. Молодь зараз не дуже хоче співати народні пicнi, але співають. У них є Інтернет, де багато іншої інформації, більш складної та важкої. А наша легенька та простенька музика відходить на другий план. Але через років 15–20 діти стануть дорослими та захочуть заспівати своїй дитині колискову. І вони не будуть співати «Грін Грея» або Монатіка. Вони будуть шукати десь у собі ту колискову, яку колись співала їм мати. І та знайдеться у глибинах пам’яті.

– Тобто той код нікуди не дінеться?

– Нікуди. А що до нас, то ми поки єдина програма в Україні, котра все це тримає та зберігає. Звичайно, є фахівці, є фольклористи, які їздять по Україні, є кафедри, що цим займаються. Але мені невідомо, як вони все це зберігають. Узяти наші програми: близько 400 випусків вийшло за 10 років, у кожному з них є по три народні пісні. Кожна пісня – це перлиночка, з якої ми робимо намисто. Бачили наш логотип? Так, це намисто з пісень, які ми складаємо. Ми зберігаємо ці пісні та даємо їм нове життя, коли сучасні виконавці беруть їх до свого репертуару. Пісня починає жити новим життям – я потім чую їх на фестивалях, дитячих конкурсах. Це популяризація, пісні стають шлягерами.

– Де побував «Фольк-music»?

– Скрізь. Точніше, порційно скрізь. Розумієте, ми приїжджаємо в область і охоплюємо всього п’ять-шість сіл або районів. Але ми не встигаємо охопити всіх. За ці роки ми об’їздили всю Україну, але не в кожному куточку були. А черга в нас на п’ять років уперед.

– Це такий величезний потенціал?

– Так. Люди співають і зберігають. І в першу чергу ми їдемо до найстарших, щоб не запізнитися. Бо то є останні люди – носії тих пісень, що збереглися.

– Оксано, на Донбасі було щось цікаве?