Мирослав Вантух: Глядачі по всьому світу аплодують нам стоячи

Успіх – постійний супутник цього славетного колективу. Так було за часів його засновника – видатного артиста, хореографа, педагога Павла Вірського. Так залишається і сьогодні. Ось уже сорок із лишком років колектив очолює Мирослав Вантух – Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, професор, академік, а віднедавна – ще й володар звання «Національна легенда України». І є за що. Тріумф в одній країні змінюється гучним фурором в іншій. Захоплення, овації, увага сильних світу цього говорять про те, як високо цінують у світі українське мистецтво. Напередодні довгоочікуваного концерту, який Національний заслужений академічний ансамбль танцю ім. Павла Вірського дасть 5 грудня у Палаці «Україна», «Події тижня» зустрілися з Мирославом Михайловичем, який відкрив нам секрети танцювальної кухні, а також розповів про те, як він встановлював дисципліну, що писали на нього в анонімках та чому його обурює закон, що забороняє династії.



Мистецтво і культура поєднують світ


– Мирославе Михайловичу, життя колективу, та й ваше теж, можна порівняти з путівником по Земній кулі. Скільки країн ви об’їхали? Що запам’яталося більш за все?


– Ми відвідали всі континенти – 85 країн бачили наші виступи. Якщо б не той ковід, вже була б 91 країна. На наших концертах були присутні і королева Данії Маргрете ІІ, і президент Франції Жак Ширак, і глава Куби Фідель Кастро, з яким я був знайомий особисто. У Пекіні подивитись на ансамбль Вірського приходили всі члени політбюро і особисто Ден Сяопін, з яким я потім пив чай. Ми були на званому сніданку з британською королевою Єлизаветою ІІ у Букінгемському палаці.


– Оце так... Розкажіть про це. Як усе пройшло?


– Як на мене, вражаюче! Я півтори години особисто спілкувався з Її Величністю. Вона, до речі, вельми обізнана у мистецтві жінка. Сама у той час співала у хорі – там висіли світлини із її зображенням. Ми говорили про те, що мистецтво і культура поєднують світ.



– Чи міг хлопчик із невеличкого села з-піді Львова знати про те, що так високо злетить… Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.


– Я пішов до школи 1946 року. Того ж року помер батько, який прийшов з війни інвалідом. Тож я ріс сиротою. Мати померла, коли я перейшов у 10-й клас. Залишились удвох із сестрою, яка була на два роки старша від мене. А жити за рахунок чого було? Треба було заробляти. Ось ці руки були до крові стерті – і лопату тримав ними, і буряки у колгоспі збирав.


– А коли ви визначились із подальшим шляхом у житті? Коли зрозуміли, що хочете бути людиною творчою?


– У нас в сім’ї ніколи не було артистів. Тоді, після війни, звідки брали інформацію? Телебачення не було, електрики не було, тільки ота тарілка чорна на стіні висіла – радіо. Але ж я багато читав і гарно вчився, брав участь в олімпіадах. І декламував, і танцював, і співав. Мав хороший голос – тенор. Ми жили край села. Там фігурка Ісуса Христа стояла біля липи. Парубки збирались увечері під тою липою і мене звали співати. Знаєте, я до цього дня пам’ятаю принаймні сотню народних пісень. Ось тоді і зрозумів, що хочу займатись творчістю. Перша освіта в мене була диригент-хормейстер, яку здобув у Львові, у культосвітньому технікумі. Спочатку там опинився на режисерському відділенні, куди за результатами вступних іспитів мене влаштував завуч – бо дуже йому сподобалось, як я монолог про «товариство» з «Тараса Бульби» читав. Але потім хормейстер, Степан Євгенович Прокоп’як, настояв, щоб я перейшов на хорове. Паралельно з тим я ще й хореографічні курси відвідував. Пізніше, коли відкрили хореографічний факультет, я знов туди вступив. А вже 1977 року здобув вищу освіту у Московській академії. Того часу я вже був керівником львівського ансамблю танцю «Юність», який, до речі, сам і створив 1952 року. Багато сил вклав у цей колектив. Ми мали величезний успіх у глядачів, одержали багато нагород, об’їхали більше тридцяти країн світу. Мені у мої 28 дали звання Заслуженого діяча мистецтв.


Вчіться у Вантуха культурі танцю


– Тепер зрозуміло, чому саме вас запросили очолити славетний ансамбль Вірського, після того як Павло Павлович пішов з життя. До речі, чи були ви з ним знайомі?


– Були. Якось 1956 року він із своїм колективом був у Львові й завітав на репетицію «Юності». Довго спостерігав. Потім питає: «Це ти сам зробив?» «Так», – говорю. «Молодець, – каже. – Але треба працювати над культурою танцю». Звичайно, я став приділяти цьому багато уваги. Наступна зустріч сталася у Києві, куди нас із «Юністю» запросили брати участь у конкурсі, що відбувався у Жовтневому палаці. Тоді Павло Павлович дуже високо оцінив наші виступи. Пам’ятаю, виходжу я з-за лаштунків у фоє, а там сам Вірський стоїть в оточенні керівників ансамблів з різних міст країни. Я не смів сам підійти туди. Проходжу собі осторонь. А Павло Павлович сам мене підізвав, поклав отак руку на плаче і звертається до інших: «Хлопці, ви пляшете, а ось він (то на мене) – танцює. Вчіться у нього культурі танцю». Я чуть в обморок не впав. Уявляєте, скільки за одну секунду в мене ворогів з’явилось! А з Вірським ми відтоді часто спілкувались – і по роботі, і просто як приятелі. То для мене була велика честь. А ще Вірський після того конкурсу подав мої документи на звання народного артиста. Але тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук не підписав. Каже: що то за народний артист, як в нього нема вищої освіти. Так, тоді не було. Дали мені народного вже в 1977-му, коли закінчив академію.



Писали, що я бандерівець і націоналіст


– Розкажіть, як ви стали керівником ансамблю?


– Коли Павло Павлович Вірський помер, запросили мене до Міністерства культури, потім у ЦК КПУ і запропонували очолити ансамбль. Але ж я, по-перше, не хотів залишати улюблену справу, а по-друге, побоювався, що будуть завжди порівнювати із Вірським, не хотів ходити по Хрещатику з опущеною головою. Тому відказавсь, залишився у Львові. Але ж, щоб на мені хрест не поставили, запропонував на посаду іншу людину. Тож колектив спочатку очолив Кім Василенко, а після нього вже призначили Олександра Сегала. За наступні п’ять років ансамбль прийшов у занепад. Аж поки до питання не підключився Володимир Васильович Щербицький, який зателефонував до секретаря Львівського обкому КПУ і настояв на тому, щоб саме я очолив ансамбль. Тоді я вже і сам розумів, що переріс ту посаду, що займав у Львові. Тому погодився із пропозицією.


– З якими труднощами довелось зіткнутися на новій роботі?


– Дуже важко було. Міністр культури мене навіть прохав: нічого поки не став, тільки наведи порядок. Бо попередні керівники довели колектив «до ручки». Дисципліни – нуль. Половина складу прогулювали репетиції. Деякі пиячили. Та й вік багатьох перебільшував норми. Танцівник має після 20 років роботи йти на пенсію. А тут деяким вже за сорок, вони розказують, як треба танцювати, а самі показати не можуть. Тож почав я наводити порядок. Звичайно, комусь це не подобалось. Минуло місяців три – і на мене прийшла анонімка. Вперше в моєму житті. Викликав мене заввідділом ідеології, дав почитати. А там пишуть, що я бандерівець, що націоналіст, що бездарний. Скаржаться, що розмовляю українською і мене не розуміють. А якою мовою мені розмовляти, як я зі Львова? Я думаю українською. Мені, щоб керувати, треба швидко й емоційно реагувати на все, а не втрачати час на переклад. Прочитав я – і в мене сльози потекли. Це ж несправедливо! Мене заспокоїли – мовляв, не треба так реагувати, такі листи – звичайна справа, навіть на самого Вірського писали. І хотіли, щоб я пояснювальну записку написав. Але я відмовився. Говорю: звільняюся і повертаюсь до Львова. Так і не написав. Потім ще були наклепи, але я вже спокійніше ставився.



Кожен артист бочку поту залишає на репетиції


– Скажіть, який ви керівник – добрий чи жорсткий?


– Жорсткий. А як виховувати колектив, як будеш м’яким?


– А що зробите, як хтось танцюватиме, так кажучи, впівноги?


– Зупиню танець. Не терплю цього. Та такого вже і не бува. Бо за довгі роки всі вже знають мої вимоги. Мені не треба, щоб очі були порожні, щоб танцювали як роботи. Я вимагаю створювати образ, характер. Тоді танець можна назвати мистецтвом. І, між іншим, артисти віддаються справі на всі сто. Вони – великі трудівники. Кожен із них бочку поту залишає у репетиційній залі. Тому ми і завойовуємо увесь світ. І, звичайно, як керівник, я маю бути прикладом у всьому. Маю бути чесним і справедливим. І багато трудитися. Знаєте, я, мабуть, більш за всіх часу тут проводжу. Артисти йдуть із роботи – я ще тут, приходять на роботу – я вже тут. Я фанатично ставлюсь до своєї професії. Жодна репетиція не проходить без мене. Це зараз я не в залі, бо після ковіду, яким я нещодавно перехворів, ще не відновилося дихання, мені важко стрибати.


– Ви на репетиціях ще й стрибаєте?


– Аякже! Так, мені 82, але ж я маю сам показувати якісь рухи. Для цього тренуюсь. Дуже багато років кожен божий день вставав о шостій ранку і пробігав по 10 кілометрів. Тепер займаюся вдома зарядкою. Щодня по 100 разів прес качаю, бо треба бути у формі.


– А розкажіть про школу, яку ви створили.


– Так, 30 років тому ми із моєю жінкою створили при ансамблі хореографічну школу, куди по конкурсу набираємо дітей шестирічного віку. 200 хлопчиків та дівчат вивчають класику, народні сценічні та сучасні танці. Дитяча школа теж активно гастролює, юні танцівники вже виступали у 38 країнах, здобули 8 гран-прі на престижних конкурсах. Діти проводять у нашій школі 10 років, потім вступають до студії, яка була створена ще Павлом Вірським, і навчаються ще два роки. Звідти я найкращих беру на стажування до ансамблю. Тож у нас єдиний колектив у світі, який має таку триступеневу освіту. Тому рівень наших танцівників дуже високий. Але я пишаюсь не тільки майстерністю своїх учнів, а й тим, що виховав їх хорошими людьми і патріотами своєї країни.



– Чи гідну зарплату отримують члени колективу?


– Зараз – так. Вона цілком конкурентна, і бути членом Ансамблю Вірського є престижним. А от у 90-ті, коли впала «залізна завіса», наші хлопці та дівчата масово виїжджали за рубіж. Їм там тисячі доларів обіцяли, при тому що тут вони отримували десь біля 275 гривень. Ми тоді втратили два повних склади ансамблю. Як можна було з цим боротися? Ніяк. Діячі мистецтва завжди поводяться толерантно до влади: не йдуть, як шахтарі, касками по асфальту бити. А вельможі забувають, що культура і освіта – то дві потужні сили, що впливають на духовність нації. Ми виховуємо молодь. Ті, хто пройшов через наші руки, красти та вбивати не підуть. Саме такі аргументи я навів. І переконав тодішнє керівництво підвищити зарплату до нормального рівня. Не тільки своїм підопічним, а всім танцювальним колективам.


Гопак – то квінтесенція українського танцювального мистецтва


– Давайте поговоримо про танець. Під вашим керівництвом створені нові хореографічні твори, що увійшли до золотої скарбниці української народної хореографії. Як ви їх вигадуєте? Коли народжуються малюнок, ідея композиції? Під час репетицій? Чи все це ви маєте в голові?


– По-різному. Бува, що нова задумка навіть сниться. Але взагалі поставити номер – то важкий копіткий багатоденний труд.


– Який ваш улюблений танець?


– У нас багато гарних танців. Є просто хороші, а є дуже хороші.


– Я чомусь очікувала, що ви скажете: гопак.


– О, гопак – то особлива річ. То квінтесенція українського танцювального мистецтва. Тому він такий популярний у глядачів. Ми якось були в Сенегалі, так там місцевий колектив виплясував гопака. Дуже дивно дивитися на тих чорних парубків в українських шароварах. Що ж до нашого виконання, то глядачі по всьому світу супроводжують наші номери гучними оплесками. От у Парижі ми виступали у Palaіs des Congrès, що на Єлисейських полях. Впродовж 10 років давали там по 16 концертів. Кожного разу по 5500 глядачів і жодного пустого місця! В Америці я був із колективом 11 разів. Гастролі тривали по три місяці. 75 концертів у різних містах – і скрізь аншлаги. Журналісти багатьох країн називають нас Ансамблем номер один у світі. «Нью-Йорк таймс» писала: «Ансамбль Вірського танцює так, що навіть сліпий би побачив, а глухий почув». Знаєте, коли я наприкінці виступів виходжу на сцену, то не приховую сліз, що течуть у мене по щоках. То сльози радості й гордості за мою рідну землю. За те, що в нас така велика культура, якою захоплюються у всьому світі.



Для мене образливо чути «династії – геть»


– Ви багато працюєте. Скажіть, як вам вистачає часу на сім’ю? Коли ви встигли виростити сина, доньку?


– Я все своє життя віддаю служінню танцеві – і раніш, і зараз. Не проводжу репетицій тільки на Різдво, Великдень і Новий рік. Через брак часу довго не женився – аж до 33 років. Думав: ну хто за мене піде, як я увесь час на роботі. От на роботі свою любов і зустрів. Моя дружина – у минулому танцівниця ансамблю «Юність». Моя донька – теж танцівниця, народна артистка України. В неї дві вищі освіти, вона блискуче володіє англійською мовою. Дві вищі освіти має і син. Він теж танцював, але недовго. Потім працював у мене заступником. Але ж після того, як прийняли закон про корупцію, змушений був його звільнити. Він тепер адміністратор, який підпорядковується не мені, а директору-розпоряднику. Дуже прикро, що тут побачили корупційну складову. Як ми з дружиною весь час на репетиціях, де мали бути наші діти? Звичайно, з нами. Зрозуміло, що вони теж захопилися танцями. Тому й утворилась така династія. Ми ж не в комерційну структуру пішли працювати, де ллються грошові потоки, а в мистецтво. Я за своє життя не вкрав ні пів копійки. І мої діти такі ж. Було так, що ми по пів року не отримували зарплату. Але продовжили служити своєму народові. Тож для мене образливо чути «династії – геть». Ну і якщо бути точним, нема в цій ситуації ані корупції, ані конфлікту інтересів. Жінка працює директором дитячої школи, донька – помічником балетмейстера.

– Згодна з вами, ця ситуація дуже наприємна. Але ж вважаю, то окреме непорозуміння. А більшість українців люблять і цінують ваш талант, завдяки якому продовжує сяяти той унікальний діамант, яким є уславлений ансамбль Вірського.


– Дякую за таку оцінку. Ви не уявляєте собі, яке це щастя – бачити, як світ аплодує нам стоячи. От ще один випадок згадаю. Якось нас запросили до Монако, виступити на відкритті чемпіонату світу з великого тенісу. Захід відбувавсь у одному з найпрестижніших залів світу – Зірковому, де на той час були встановлені столи для банкету. Червоною доріжкою йдуть запрошені, а ведучий оголошує, хто то є. Я слухаю – а там самісінькі мільйонери та мільярдери. Почався концерт, перед нами виступають різні артисти. Вони показують свої номери, офіціанти розносять страви й напої, публіка пригощається. Вилки й ножі стукають. Я не люблю такого, але куди дітися – товстосуми заплатили. І ось приходить наша черга. Завели перший танець – і присутні завмерли. Офіціанти зупинилися, глядачі поклали свої прибори. Більш години тривав наш виступ – жодна людина не доторкнулася до їжі. Завершили програму гопаком, після якого всі ті мільйонери повставали з-за столів і з букетами пішли до сцени. Наші артисти стояли по коліна у квітах, а зал влаштував овації. Голова Монако принц Альбер ІІ після того ще не раз надсилав за нами літака, і ми їздили туди на гастролі.



– Ансамбль може пишатися своїм минулим, ваші шедеври можна дивитися нескінченно. А чи є зараз нові танці, нові номери?


– Звичайно! У наш час, коли люди пересичені всілякими шоу, коли в них під рукою інтернет, не так просто здивувати публіку. Тож ми маємо бути цікавими для глядачів, повинні дивувати їх. Приходьте на наш концерт до палацу «Україна» 5 грудня – і самі усе побачите!


Фото надані пресслужбою Палацу «Україна»

Просмотров: 228