Йому трохи за тридцять, але він у світі музики поважна персона. Гітарист від Бога, він підкорив майже всі жанри: джаз, поп-музику, естраду… Орест Галицький, який працює з DZIDZIO, Іриною Білик та іншими музикантами, у цьому році готується до сольної кар’єри. Так, настав його час! З чим прийде до нас музикант Орест Галицький – читайте в ексклюзивному інтерв’ю для нашого видання!
– Оресте, привіт! Дякую, що знайшов для нас час. Отже, тебе звати Орест Галицький, ти музикант-гітарист, тобі 31 рік, і ти готовий розпочати сольну кар’єру, так?
– Так (сміється).
– Давай із самого початку. Ти професійний музикант?
– Так кажуть люди.
– А сам ти як себе оцінюєш? Може, у тебе є червоний диплом музичної школи і це автоматом означає, що ти класний музикант?
– Ні, я вважаю, що в такій галузі, як музика, так само як і акторська майстерність, не можна оцінювати людину тільки за кількістю дипломів або їх кольором. Рівень професіоналізму оцінюється під час виконання. Я не знаю, наскільки я хороший музикант, але я багато вчився, щоб таким бути: музична школа, училище, інститут. Колись я виграв стипендію від міністра культури Польщі, що дозволило мені півроку вчитися там у закладі… А взагалі, про те, який я музикант, краще скажуть мої треки.
– Оресте, ти створюєш музику чи тільки виконуєш?
– Створюю. Давно мріяв про те, щоб саме створювати та бути сольним виконавцем, являти собою щось окреме від усіх, мати свою програму та писати свою музику.
– Бути чиїмось музикантом – це, мабуть, не так погано. Ти чий?
– Перш за все я музикант самого себе. Так, я працюю з багатьма різними артистами. На постійній основі це гурт DZIDZIO, з яким я майже 15 років. Моє бажання – іти вперед, розвиватися.
– Одного бажання мало…
– Так. Але цьому бажанню вже років тридцять (сміється). Ось перед Новим роком я випустив нарешті свій перший кліп. Так що бажання почало реалізовуватися.
– Бути окремим музикантом на естраді – це питання грошей, удачі, наполегливості?
– Усього разом. Немає чогось одного. Має бути і везіння, і бажання багато працювати, і гроші. І якщо музику я пишу сам, мені для цього ніхто не потрібен, то зняти якісний кліп – це фахівці й кошти.
– То я повернусь до попереднього питання: бути чиїмось музикантом простіше та дешевше, так?
– Так. Це нереально простіше. У DZIDZIO я просто гітарист, який приходить тоді, коли потрібно, і туди, куди потрібно. Я, безумовно, можу давати поради стосовно пісень, звучання гітари, але вибір завжди буде за Михайлом. І це набагато легше – коли ти нічого важливого не вирішуєш. Коли я, до речі, знімав свій перший кліп, пішов до Михайла, щоб він свіжим оком подивився та підказав щось. Я вже стільки разів бачив, що перестав адекватно сприймати. І він каже: «От тепер ти розумієш, як то воно мені є, коли я знімаю всі свої фільми та кліпи?»
– Оресте, скажи мені, Михайло, тобто DZIDZIO, у житті саме такий, як у своїх кліпах?
– З Михайлом я знайомий півжиття. Колись, коли я жив у Львові, це десь до 2010 року, у нас була група «Друзі», з якою ми грали на весіллях. Можу сказати, що на Західній Україні це був найбільш оплачуваний колектив, що працював на днях народження, корпоративах та весіллях. Ми приїжджали зі своїм світлом, звуком, ставили маленьку сцену, усі були гарно одягнуті. Ми робили шоу для людей. Але феномен успіху DZIDZIO також у тому, що він є максимально близький до людей.
– До 2010 року DZIDZIO – це гурт «Друзі», який непогано заробляв у себе? Чому ж вирішили змінити локацію?
– Ми хотіли розвитку. Але класно про це розкаже сам DZIDZIO (сміється). Що то за весільний музикант, який не мріє грати на великій сцені? (Сміється.) Я мріяв про великий зал, щоб було багато слухачів. У 2010 році я переїхав до Києва, але ще десь півтора роки приїжджав до хлопців грати у Львів.
– Багато хто розповідав мені, що починав кар’єру з корпоративів. Знаєш, складається враження, що то така собі відокремлена субкультура. Та й узагалі, що ти за музикант, коли не грав на корпоративах?
– Щоб зрозуміти кайф та важкість успіху, треба пройти через це все. Це дуже загартовує. І морально, і фізично. Тому щось у тому є.
– У мене є питання, котре давно бентежить: скажи, як воно – грати перед людиною, яка їсть?
– (Сміється.) Тільки тобі скажу: коли ми починали грати, люди переставали їсти та йшли танцювати. Але якщо серйозно, найбільше приниження для музиканта – це коли ти граєш, робиш таке соло на гітарі, викладаєшся, а до тебе підходить адміністратор і просить грати тихіше, бо заважаєш людям спілкуватися. І це теж морально загартовує. Коли музикант тільки починає, працює по закладах, такий досвід допомагає позбутися нездорових амбіцій. Ну а далі можна залишитися назавжди ресторанним музикантом, мати стабільні гроші, а можна йти далі.
– Оресте, ти пройшов складний шлях від музиканта на весіллях до саунд-продюсера. Я розумію, яку музику ти грав з DZIDZIO. Але ми говоримо про тебе як окремого музиканта. Яку музику ти плануєш грати, ставши вільним птахом? Що то буде – джаз, блюз?
– Знаєш, я хочу робити зовсім інше. Таке, чого ще не було на українській сцені. Це буде кардинально відрізнятися від того, що я робив раніше, тому й аудиторія буде іншою. Мені все життя хотілося грати своє, несхоже.
– Але якщо в нас кожен буде робити тільки те, що хоче саме він, то й слухати буде себе сам. Музика все ж залишається кон’юнктурною річчю.
– Я розумію, про що ти. Але як народжується нова музика, яка не схожа ні на що? На даний момент я випустив усього один трек, другий готується, у роботі ще безліч матеріалу. Коли я це писав, я нікого не слухав. Я не думав, наскільки воно «зайде» чи «не зайде». Я просто робив свою музику, писав те, про що мріяв.
– Не боїшся, що тебе не зрозуміють, що твоя музика буде нецікавою?
– Коли я виклав в Інтернет свій перший трек, я морально готувався до того, що почнеться критика, що будуть якісь погані слова. Я навіть чекав чогось подібного, але не дочекався. Писали тільки позитивне. Те, що я презентував, подобалось. Жодного диванного критика не знайшлося. Я розумію, усе ще попереду (сміється). Я пишу свою музику щиро, від душі. Напевно, під час прослуховування такої музики ця щирість відчувається.
– Так, українська музика взагалі відрізняється щирістю та якимось особливим набором емоцій.
– За останні роки з’явилося дуже багато нових імен, нових україномовних виконавців, які презентують якісну й цікаву музику. Ця музика йде від самого серця, і це частина нашої культури. Так, культурно ми дуже багаті. Я вважаю, що це наша національна риса. Може, це недоречне зауваження, але наша, українська, музика дуже популярна в Росії: ми в них у топах, у ротаціях, усі перші позиції в українських виконавців. Бо ми пишемо нову, дуже якісну, орієнтовану на Захід музику. Музика наша не порожня, вона наповнена смислом та має душу.
– Оресте, я відчуваю з нашої розмови, що ти цілком готовий до підкорення великої сцени. Але все ж за тобою не стоїть татко з грошима, у тебе немає, як кажуть, даху чи підтримки. Але в тебе є найголовніше – талант та бажання. Впораєшся?
– Так!
– Давай поговоримо конкретно про твою музику. Що ти готуєш для слухача?
– Перший трек вийшов того року, зараз, 30 травня, готується презентація другого. Це інструментальна музика, у якій я висловив свої думки через гітару.
– Давай іще конкретніше: це релакс, танцювальна, музика для медитацій?
– Це релакс та лаунж, така суміш жанрів. Я закладаю в неї всю свою музичну базу та все, що я на даний момент знаю.
– Для кого вона?
– Якось я вже відповідав на це запитання і скажу ще: це музика для людей із хорошим смаком. Загалом ця музика для всіх, але вважаю, що найбільше її оцінять ті, у кого гарний смак. Причому не тільки музичний. Думаю, що це для тих, кого втомили буденність та масове музичне подання. Це для тих, хто хоче прийти на концерт і відпочити без танців та гармидеру, хоча не виключаю, що в майбутньому буде й так. Наразі мені хочеться робити таку музику, яка допоможе людям поринути у свій внутрішній світ, абстрагуватися від проблем, відпочити та набратися сил, відчути якісь нові емоції.
– Ти хочеш сказати, що випускаєш на музичний ринок щось зовсім нове?
– Це не зовсім нове для музичного світу взагалі, але це нове для нас. Люди, які хоч трошечки розуміють, як важко таке придумати та випустити, напевне, оцінять мою роботу.
– Повертаючись до питання кон’юнктурної музики: як вважаєш, надовго тебе вистачить робити музику, якої ще не було на нашій естраді?
– Я можу робити шансон, у хорошому сенсі, можу джаз. Я вже років п’ять працюю як аранжувальник та музичний продюсер. Я абсолютно різноплановий та багатогранний музикант, який вміє працювати в різних жанрах. Тобто я розумію всі нюанси та навряд чи зверну з обраного шляху.
– Можливо, ми скучили за такою музикою! До того ж у нас є велика потреба в інтелектуальній музиці для тих, хто сам керує своїм життям, – для людей, яким уже, припустимо, за сорок і які вже виросли з підліткової, але ще не вросли в музику своїх батьків. Їм потрібне щось якісне, може, спокійне та свіже.
– Так, я тебе доповню: в моєму оточенні дуже багато різних людей, і я ціную дружбу з тими, хто старший та успішніший за мене. Мені дуже цікаво проводити з ними час та спілкуватися. І коли я вп’яте почув від свого друга – бізнесмена та пластичного хірурга запитання, чому досі не робив свою музику, я замислився. Якщо люди, які досягли в житті всього самі, говорять мені, що їм потрібна саме моя музика, яка їм подобається, значить, вони праві. Це було поштовхом до того, щоб почати діяти.
– Нарешті ти заповниш собою певну прогалину в інструментальній музиці на українській естраді!
– Я буду дуже старатися, щоб саме так і сталося!
