Олександр Печериця: Кожен актор мріє грати Шекспіра!

Він - актор широкого творчого діапазону, який блискуче володіє магією перевтілення. Сьогодні романтик, завтра трагік; а ось простакуватий добряк, тоді як наступного разу - хитрун та лиходій. Здається, немає нічого такого, чого не зміг би зіграти на знімальному майданчику чи театральних підмостках заслужений артист України Олександр Печериця, актор Національного академічного драматичного театру ім. Іван Франка.

Театрали обожнюють його Керубіно з «Весілля Фігаро», Лопуцьковського з «Шельменко-денщика» та багато-багато інших яскравих та різноманітних героїв. Одна з останніх ролей - Готфрід Ленц у «Трьох товаришах» – справжня знахідка! То такий Ленц, що його схвалив би й самий Ремарк, – трохи пустотливий, але ж такий благородний та глибокий персонаж, який змусив публіку сміятися і плакати... А ще є ролі у кіно – майже три десятки. Серед них такі серйозні та вагомі, як Тимофій у «Столітті Якова». Або звичайний український хлопець у канадській кінострічці «Гіркі жнива». Він такий різний – цей симпатичний «сонячний» актор – Олександр Печериця! Який він є поза сценою – дізнавалися «Аргументи тижня».

фото Валерії Ландар

- Олександре, ви актор головного театру країни. Як потрапляють у театр Франка?

- Зазвичай через двері – службові або центральні.

- Але ж на головну сцену країни так просто не попадають, бо це, як то кажуть, придворний театр…

- Я такої думки не розділяю. Насправді це дуже сімейний театр, зі своїми життєвими сімейними гараздами та негараздами. Це велика родина, де завжди один одному прийде на допомогу. Згадайте історії театрів – це і були родини, які возами їздили з дітьми, тітками, бабусями, дідусями, ставали та грали усі разом.

- Розумієте, кожного разу, коли я бачу талановитого актора, який щиро захоплений своєю працею і віддано служить в театрі, мені здається, що то божевільна або якась дуже альтруїстична людина.

- А може, і те і те разом.

- Актор наразі – це престижна професія?

- Це одна з найкращих професій у світі! Кращого я у своєму житті нічого не робив.

- А що ви ще вмієте робити?

- Я багато чого вмію, багато чого пробував, багато чому в житті приділив увагу. Але кожного разу переконуюся в тому, що той вибір, який зробив у свій час, – він є вірний. Я йому слідую, це моя робота, мій розвиток, безкінечний процес самопізнання, самореалізації, самоконтролю, самовдосконалення. Це рух вперед.

- А з чого все почалося?

- Взагалі-то я дуже багато часу приділяв спорту. До шiстнадцяти років мені нічого не цікавило, крім футболу. Я приходив додому, кидав наплічник, перевдягався, дивився, які завдання треба зробити на завтра, швидко робив, а потім брав м’яча і біг грати в футбол.

- А що з навчанням? З двiйки на трійку?

- Ні! В мене були п’ять або три. Я не був хуліганом, якщо вас це цікавить. Я був звичайний хлопчик, але дуже сором’язливий. Зазвичай мені було так ніяково, що навіть у автобусі я часто проїжджав свою зупинку, бо соромився просити водія зупинитися. Так і їхав до кінцевої, а потім повертався дві зупинки.

- А як же ви на сцені відчуваєтеся, маючи таку рису характеру?

- Так я актором став, щоб позбавитися цього!

- Олександре, а у дитинстві були вірші на табуретці чи ще якісь виступи?

- Були, напевно. Не пам’ятаю цього. А от те, що, коли мені було років десять, я впізнав того самого Діда Мороза, що був в минулому році, і це був старший брат мого батька, пам’ятаю. Тоді я зрозумів, що Діда Мороза не існує. Але я легко це пережив. Зрозумів, що це перший крок до дорослого життя.

- Що після школи?

- Після школи я одразу поступив до вищого закладу – Національного університету театру та кіно імені Карпенка-Карого в Києві. Переїхав до гуртожитку.

- Це той самий знаменитий гуртожиток, де актори буквально загартовуються? Де не дуже «творчі» умови?

- А що значить «умови»? Мати, бабуся поруч? Подивиться – по київських театрах всі чудові актори жили у тому гуртожитку. Що за «умови»?